French girls. Паризький гардероб очима Ірени Карпи

Парижанка носить “Монопрі” як “Шанель”, а “Шанель” як “Монопрі”. Цю фразу часто повторювала моя колега Наташа, підбираючи собі луки в інтернеті за образом і подобою того, що бачила на жінках на вулицях. З її легкої руки, я кілька разів впихнула цю анонімну цитату в “Добрі новини з аральського моря”, мій цілком паризький роман. Бо ніде правди діти – це ідеально описує філософію стилю невловимої парижанки.

І стилю не лише в одязі. Парижанка спокійно їстиме зранку якісь жахливі індустріальні пластівці (особливо юна парижанка), а ввечері піде у Комеді Франсез на новий спектакль. Купить  у книгарні на Сен Жермен із десяток книжок останніх гонкурівських лауреатів, і сяде в метро читати жовті новини з Парі Мач про те, хто куди з ким вийшов у комбінзоні в рюшечку. Парижанка не помиє зарнку голову, але запросто наквецяє червону помаду, щоб увага бажаючих акцентувалася в потрібному місці…

Власне, з помадою в мене вийшов недавно смішний анекдот. Збиралася я зранку на дуже важливу зустріч в мерії Парижа. Півтора місяці на неї чекала, між іншим. Напередодні довго і з пересадками летіла з Києва, вибирала та так і не вибрала нюдову помаду в дюті-фрі, ввечері з чоловіком випили по келиху бургундського “за приїзд”, а взагалі від перевтоми і нервів перед зустріччю не дуже-то і спала. Ну, ви розумієте, з яким лицем осяйної німфи я прокинулася, да?.. І тут ше вишньою на торту колишній зранку купу гадості написав про те, яка я мать-єхідна, а я не встигла включити внутрішнього буддиста і вивалила йому все сторицею.  А зустріч, на яку мені треба прийти свіжою і зібраною, на 10 ранку…

Я вдягла свою довгу спідницю з журавлями від Навро (мені в ній щастить), заправила в неї білу блузку від Бобкової (якщо шо, хоч про українських дизайнерів потриндіти можна, це завжди розслабляє атмосферу) і стою в печалі, дивлячись у свої красиві, рівномірно припухлі очі. Прислала фотку місцевій подрузі: а можна до цього червону помаду?.. (ну люблю я ї з білими блузками). Нє, каже вона, ти шо, тож ранок, давай краще нюд. Але поки вона набирала свій меседж, я вже красиво намалювала собі рот на півлиця. Очей за ним і правда непомітно. “Ну, іди вже як є… – зітхнула подруга. – Може випий ше кави, і будь собою. Де твій блиск в очах?” 

Кави я випила. Із ковтком коньяку. Блиск в очах тут же проявився. Якщо нічого з зустрічі не вийде, то хоч запамятають мене як женщіну в журавлях і червоній помаді зранку. Принаймні, перехожі посміхалися, а охоронці мерії провели до самого кабінету. Я була добра і любила весь світ (за винятком свого колишнього)). Яким же був мій подив і моя либа, коли потрібна тьотя в мерії і сама виявилася зі щедро намащеною з самого ранку червоною помадою!  Між нами відразу спалахнула іскорка взаєморозуміння, а я вкотре пересвідчилася, що таки треба довіряти інтуїції…

Доречі, нею ж, інтуїцією, парижанки і користуються. Мало хто з них може отак-от відразу вам сказати, а що це на ній за така прекарсна блузка: велика вірогідність, що парижанка полізе шукати етикетку на вивороті, якщо ви наполягатимете. 

Щоразу, коли я питаюся у парижанок про “секрет привабливості парижанки”, вони впадають в ступор. І більшість взагалі починає зі сміхом махати руками: “ти що, я не парижанка! Я народилась на Луарі! Я в Париж аж в університет приїхала вчитися!” І навіть трошики ображаються – бо бути парижанином це значить бути задерикуватим снобом. Мій чоловік, народившись в Парижі, проживши тут 2 роки свого доясельного життя, а потім в 19 повернувшись на навчання в Еколь Політекнік, теж всюди гордо підкреслює, що він – бургундець. Бути парижанином для інших французів значить ходити з вічно невдоволеним лицем і скаржитися на життя (попиваючи вінішко на терасі). Будь-які прояви життєрадісності замість скрушного зітхання видають в тобі провінціала. (Жартую, звісно, але доля правди в тому є). Тому типовий житель української столиці (навіть із тих, хто “панаєхавши” у свій спальник два роки тому бється в груди копитом, що він корінний киянин) запросто має шанс змішатися з натовпом в Парижі. Просто треба продовжувати не посміхатися і ходити з таким лицем, наче ви прокляли всі євробляхи і спустилися в час пік у перехід з Майдану на Хрещатик. 

Звісно ж, зараз ті читачі, що в Париж приїздять на шампанське і устриці, будуть на мене шикати і фукати: не було такого, всі в Парижі добрі-хароші-посміхалися! Ну то значить просто ви бубочки, і люди бачать у вас доброго-хорошого туриста з грошима, перед яким з якогось дива вирішили тримати лице. Бо часто ж вирішують не тримати. “Ну і що, що в нас хамство? – знизує плечима професійний гід. – Все одно туристи повернуться, і їх стане ще більше. Можемо собі дозволити…” І дозволяють же. Але є в цьому й плюс: люди ходять з такими лицями, які їм притаманні. А не видушують щасливу фальшиву посмішку. Ми з вами до такого давно вже звикли, правда ж?..

І те, що з десяти жінок у роздягалці спортклубу в гарному районі на “бонжур” відповідає одна, ну максимум дві – мене вже давно не дивує, а швидше смішить. І викликає співчуття: бо люди тут страшенно тривожні, мнітєльні і статистично є найбільшими споживачами антидепресантів у Європі.

Але повертаючись до уявної “справжньої парижанки”. Згадала я про спортклуб. Так – спортом вона займається. Йогою за 20 євро година, коли при цьому їй навіть асани не підправляють, але ж “така енергетика у вчителя!” Ввечері це не заважає згаданій парижанці накидатися вина під жирний свиний паштетик, а зранку полірнутися тартіною (половина багета з маслом і варенням, корінні жителі беруть її на сніданок у кафе куди частіше за оспівані круасани). 

Парижанка часто, не встидаючись, буде скаржитися, як все дорого і що вічно не стає грошей. А потім так само не стидаючись буде постити занзібар-мексику-нью-йорк в одних канікулах у не надто причесаному Інстаграмі. Доречі, про соц-мережі: фейсбучиком тут майже не цікавляться, Інста часто цілком випадкова. В топах у підлітків – ютюб, і от саме цих блогерів і блогерок вони ловлять на вулиці, щоби з ними заселфитися. 

Хоча й подейкують, що розпатлане волосся, недбало підібраний чорний-сірий-беж і часто недолгуа сумка – це не імпровізація, а результат кропіткої роботи, я не дуже вірю. Здається, вони і справді так вдягаються, спереляку. І завдяки здорово-пофігістичному ставленню до цього намотаного шарфа, недочесаного волосся, відрослого манікюру, зявляється шарм. Щоразу, коли бачу на вулиці надто виважено, в підібраному ідеальному “нюді” на нігтях, губах, аскесуарах (з золотими акцентами) женщіну – це наша. Видала її ідеальна укоадка, хе-хе. І не намащена на сніданок червона помада…

Ірена Карпа, Париж

Share Button

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *